"Спогад про Михайла Івасюка"

 

СЬОГОДНІ 5 ЛЮТОГО ДЕНЬ СМЕРТІ ВИДАТНОГО ПИСЬМЕННИКА , 

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ , ІСТОРИКА МИХАЙЛА ІВАСЮКА , 

ЯКИЙ ЖИВ І ТВОРИВ НА БУКОВИНІ.

Спогади

Михайло Григорович Івасюк

Ти спи — на сторожі

Безмежна любов.

Про Михайла Івасюка

Батько

Як ту землю не любити,

Таж за нею серце гине,

Ах, для неї тільки жити,

Для вільної України!

Про С. Яричевського Михайло Івасюк почув багато ще в дитинстві з уст свого батька Григорія Івановича, котрий добре знав гімназійного навчителя та письменника. Від нього ж довідався син і про те, як навесні 1913 року разом з іншими кіцманськими селянами батько ходив пішки до Чернівців (а це понад двадцять кілометрів в один бік), аби зустріти на вокзалі Івана Франка, а в Народному домі почути пекучі жалі і натхненні пророцтва його «Мойсея».

Чи ж треба після цього дивуватися, що ще хлопчаком Михайло Івасюк зріднився з мрією — стати не просто письменником, а письменником українським?

Батьки

А за часів, коли він спинався на ноги, це було неймовірно важко. Румунські окупанти позбавили його, як і тисячі буковинських українців, навіть елементарного — права здобувати освіту рідною мовою. Тож за тринадцять років перебування у ліцеях Кіцманя і Чернівців Михайло Івасюк не навчався по-українськи жодного дня, жодного уроку. Щоправда, блискуче опанував румунську, а з нею — латину, французьку, німецьку, польську мови. Що ж до університету, в який вступив восени 1939 року, то навчався там (також по-румунськи) аж кілька місяців: через неспроможність заплатити за навчання його відраховують. Постала реальна загроза опинитися в румунському війську, до того ж — у жандармському полку. Треба було рятуватися, і юнак переходить румуно-радянський кордон у припрутському селі Завалля, що на Покутті, де ще у вересні запанувала більшовицька влада.

Гадалося, що зможе продовжити навчання в одному з радянських університетів, а його запроторили до Станіславської (Тепер — Івано-Франківськ) в’язниці. Відтак були аналогічні заклади у Львові, Одесі, Харкові. А там — «білокам’яна і червонозоряна», яка «поблагословила» ще далі — до білих ведмедів, у «Комі УССР», як уже в наші дні пожартує з подібного приводу один київський поет, маючи на увазі силу-силенну засланих туди українців.

Одного разу мало не опинився на дні Печори, коли під вагою сотень сталінсько-беріївських рабів, котрих конвоїри переганяли через ріку, проламався незміцнілий лід. Десятки нещасних таки сконали у крижаній воді, а йому пощастило вибратися на берег. Задерев’янілий від холоду, в одязі, що перетворився на колючу жерсть, міг пропасти і на суші, в тайзі, але випадково набрів на теплу оселю, яка обізвалася до нього гарною українською мовою господині: «Ой лишенько!..»

Щоднини чатував загин і в гулагівському бараку. Але й там зустрілися напрочуд благородні люди, передусім доктор Олександр Мойсейович Шульдер, учень академіка Павлова, головний невропатолог і психотерапевт таборів Півночі. В числі інших «доходяг» він відправив буковинця до лазарету — аби той оклигав, а відтак узяв на роботу до лікарні. Спершу — санітаром, а після складання відповідних екзаменів — старшим фельдшером. Відчував М. Івасюк підтримку і з боку доктора Л. О. Зільбера, рідного брата Веніаміна Каверіна; добрі приятельські стосунки склалися в нього і з дочкою маршала Тухачевського Світланою Михайлівною, і з іншими високоосвіченими, духовно багатими людьми. Спілкування з ними, з книгами (а там, над Печорою, йому вдалося навіть зібрати власну бібліотечку з півсотні книг, поміж яких були твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини) допомагало вистояти і не тільки не деградувати за неймовірно тяжких обставин, а зрости інтелектуально, збагатитися духовно.

Повернувшись 1946 року до рідного Кіцманя, Михайло Івасюк викладає в місцевій десятирічці й сільгосптехнікумі, а водночас студіює французьку філологію в Чернівецькому університеті, який закінчує 1949 року. Блискуча мовно-літературна ерудованість відкрила йому шлях до університетської кафедри української літератури, з якої звертався до студентів майже чверть століття (1964–1987 рр.). Спочатку — в ранзі старшого викладача, а після захисту кандидатської дисертації про життя і творчість Сильвестра Яричевського — доцента.

Як мало не кожен український прозаїк, Михайло Івасюк починав з віршів. Найперші склав іще дитиною у своєрідному співавторстві з матір’ю Олександрою Василівною, котра не вміла ні читати, ні писати, але тонко відчувала ритм та образне слово, пам’ятала силу-силенну пісень і казок (пізніше записані від неї твори М. Івасюк включить до фольклорних збірників). Проказані матір’ю звертання до двох старших синів (усіх було в неї п’ятеро), що виїхали на заробітки до Канади (Іван повернувся звідти через сорок років, а Василь трагічно загинув на фабриці в молодому віці), під пером Михайлика набирали віршованої форми.

Згодом став віршувати без маминої допомоги, а в середині 30-х років у чернівецькому дитячому журналі «Українська ластівка» з’явилася його першопублікація «Розкажу тобі казку» з рядками про «Дніпр старий, ревучий та Вкраїну нещасливу», надиханими і Тарасом Шевченком, і тими розмовами про трагічну долю великого народу по обидва боки Дністра, що велися не лишень у родині, а й у всьому Кіцмані. В ті ж роки побачила світ івасюкова поезія про страшний голодомор, влаштований сталінськими опричниками на радянській Україні. Були серед юнацького доробку молодого автора й вірші іншого плану. Частина їх склала розділ «Поезії 30-х років» у збірці «Елегії для сина» (1991), пройнятій почуттям великого болю і великої любові.

З прозовими творами Михайло Івасюк виступає від початку 50-х. Перша його повість «Чуєш, брате мій» (1957), яку ще в рукопису поблагословила Ірина Вільде, трансформувалася невдовзі в роман «Червоні троянди» (1960). А по тому, як з’явилася збірка оповідань «Відламана галузка» (1963), повісті «Двобій» (1967) та «Весняні громовиці» (1970), романи «Вирок» (1975) і «Серце не камінь» (1978), вона ж відзначила, що М. Івасюк — письменник, який «має свою улюблену тему, свій стиль і художницьке світобачення».